Ще в XI ст. наш літописець писав: "Радимичі і Вятичі (предки москвинів-П.Ш.)
живуть у лісах як звірі, їдять всіляку нечисть, ведуть сороміцькі розмови у присутності своїх батьків і сестер, а шлюбу не
беруть". Ще й тепер існує в Московщині т.зв. "снохачество", тобто статеві стосунки
батька з жінками своїх синів. Московське суспільство
не вважає ті стосунки за розпусту. Нав-
паки, сини й їхні жінки вважають те за честь для себе. Ці
стосунки здійснюються відкрито, навіть у
присутності жінки старого та дітей. Ледве чи таке є в африканських дикунів.
Датський дипломат А.Олеарій подорожував по Московщині 1633 р. Він бачив, як на церковному святі люди пиячили біля церкви. Одна п'яна жінка заснула і лежала на вулиці заголена. Побачивши її, п'яний мужик поліз на неї, а навколо них зібралися мужчини, жінки, дівчата, діти і сміялися та підбадьорювали "удальца". Це за дня, на вулиці,
По 1917 році московська "демократія" поширила розпусту на безмірно більше мірило. Вона офіційно проголосила шлюб, подружню вірність та родину буржуазним забобоном; проголосила законною і моральною "вільну любов". Вустами дружини В.Леніна Н.Крупської та більшовички О.Коллонтай навіть заохочувала молодь, давши їй "наукову" засаду розпусти. Потребу і легкість статевих стосунків вони прирівнювали до потреби і легкості випити шклянку води.
Після такого заохочення молоді, середнього віку, старі вже офіційно "женилися" і "розлучалися" кілька разів на місяць, міняючи 5-10 "жінок" чи "чоловіків". За соціалістичним законом чоловік мусив платити розведеній жінці "аліменти"— гроші на утримання дітей. Московки й кинулися плодити якомога більше дітей від якомога більше чоловіків. Діти виростали самопасом на вулиці серед малих повій та розбишак. Голі, голодні вони прилучалися до юрби "беспризорньіх" дітей-повій, дітей-злодіїв і навіть дітей-бандитів. З них творилася мільйонова озлоблена сила. Нові голодранці (люмпен-пролетаріат) мали свої організації, свої закони й дисципліну. Сила, що скидала царів і робила революції в історії.
Наступники В.Леніна добре знали навіщо той випустив
із в'язниць злодіїв і душогубів. Як обернути цю
силу на підпору уряду навчив їх Іван IV. Адже й НКВД
заснували на тих самих (аж до подробиць) засадах, що й "Пьітошньій приказ"
Івана IV. У 20-ту річницю ЧЕКА (НКВД) уряд СРСР
урочисто підніс М.Єжову золоту відзнаку (емблему)
опричнини—собачу голову з мітлою. Сирота, що ніколи не відчула материнської,
родинної любові, ласки, а навпаки виросла серед злоби, розпусти, крові,
насильства, цілковито природно втрачала людські почуття і ставала недолюдком,
потворою, звірячішою за звіра. Вона
насолоджується, коли катує, мучить, убиває, бо ця
насолода є психічною винагородою (компенсацією) за каліцтво душі. Додайте до цього ще й
вроджену, з молоком матері всмоктану жорстокість, і маєте сучасного
"опричника"- чекіста, енкаведиста, ідеалом життя якого є розпуста та
садизм. Тому Московщина вишколює енкаведистів
насамперед з "бсзпризорньіх",
яким дає все, що вони вважають за вартісне: право знущатися з безборонних
досхочу, жахати собою підвладних. Ось хто є основою теперішньої московської
імперської влади, всієї імперії. Це знають і московські емігранти. Вони цілком
відверто пишуть, що не змінять нічого в СРСР, коли переберуть там владу, хіба
змінять назви (і то не всі). Отже, вигадають нову, привабливішу назву і старому НКВД.